r/Ukraine_UA • u/IntelligentGur7475 • 4h ago
Треба порада (стосунки) Стосунки з мамою (Потрібна порада зі сторони)
Привіт усім! Пишу сюди, щоб почути думку людей зі сторони. Можливо, це допоможе мені подивитися на ситуацію під іншим кутом.
Мені 33 роки, і зараз я переживаю серйозну кризу у стосунках із мамою.
Після того як я почала відвідувати психотерапевта, поступово зрозуміла, що моя мама не була ідеальною, але насправді все було набагато гірше, ніж я собі уявляла. Великою підтримкою в моєму дитинстві була бабуся, з якою я жила. Не буду тут розписувати всі історії, яких насправді дуже багато, адже для цього довелося б написати цілу книгу. Спробую описати лише загальну ситуацію.
Моя мама ніколи не вміла керувати фінансами. Коли я була маленькою, це вже було проблемою, і навіть після того, як я виросла, нічого не змінилося. Ми постійно жили з якимись боргами. Я досить рано почала працювати, оскільки мама поїхала за кордон на заробітки.
Фактично з 17 років мама мене вже не утримувала, але її фінансові проблеми нікуди не зникли. Вона часто позичала в мене гроші, щоправда, завжди повертала.
Зараз я вже одружена, маю власну сім’ю. Здавалося б, усе більш-менш стабільно: мама працює, я будую своє життя, намагаюся відкладати гроші та планувати майбутнє.
І тут я дізнаюся, що останні сім років мама грає в лотереї: купує лотерейні квитки, картки та постійно намагається виграти. У результаті з’ясовується, що загальна сума її кредитів становить приблизно 25 тисяч доларів. Це залишок боргів, оскільки частину суми вона вже погасила.
І ось тут я просто не витримала.
Я завжди намагалася її підтримувати, розуміти та допомагати, але тепер, чесно кажучи, більше не можу. Вона пояснює свою поведінку тим, що хотіла виграти гроші й забезпечити мені те життя, про яке мріяла для мене ще в дитинстві.
Я настільки важко пережила цю ситуацію, що зрештою була змушена звернутися до психотерапевта. У мене постійно виникало відчуття, ніби в наших стосунках я доросла, а мама — дитина.
Під час терапії я почала усвідомлювати, що в наших стосунках сформувалася модель, у якій мама постійно опиняється в ролі жертви, а я — рятівника. І так триває все моє життя.
Ми з психотерапевткою розібрали багато ситуацій із мого дитинства та дорослого життя. Вона допомогла мені побачити, скільки разів мама нехтувала моїми потребами, перекладала на мене відповідальність і сама займала позицію дитини. Раніше я зовсім не сприймала це таким чином. Не скажу що моя мама погана, зовсім ні, вона добра, весела, розумна...але не доросла зовсім.
У результаті я вирішила повністю припинити спілкування з мамою. Зараз ми практично не контактуємо. Мені здається, вона зовсім не очікувала, що я настільки різко віддалюся і фактично обірву наші стосунки.
Час від часу мама пише мені повідомлення в стилі: «Мені погано без тебе», «Я дуже за тобою сумую», «Я тебе люблю». Але для мене ці слова вже нічого не означають. Я більше не можу сприймати їх як прояв любові, тому що, на мою думку, любов показують не лише словами, а й вчинками. Не можна роками нехтувати людиною, її почуттями та потребами, а потім намагатися повернути все кількома повідомленнями про те, як сильно ти її любиш і сумуєш за нею. Для мене це вже звичний сценарій, який раніше, можливо, і працював, але зараз більше не працює. Я більше не хочу повертатися до ролі людини, яка все розуміє, пробачає і знову рятує.
Але тепер переді мною постало інше питання, на яке я поки не маю відповіді.
Моїй мамі 56 років, вона ще працює, але власного житла в неї немає. Спільне житло ми продали, щоб погасити частину її кредитів. Водночас боргів залишилося ще досить багато, і один із кредитів вона взяла на 10 років.
У мене самої поки немає власного житла. Ми з чоловіком працюємо, намагаємося відкладати гроші, плануємо своє майбутнє. Чоловік дуже обурений усією цією ситуацією. Каже, що ми тут стараємося, економимо, щось відкладаємо, будуємо своє життя, а в результаті чужі фінансові проблеми постійно стають і нам на заваді.
І ось що мене найбільше турбує.
Що буде далі? Що станеться, коли мама вже не зможе працювати, коли вийде на пенсію? Пенсія в неї, очевидно, буде невеликою. Власного житла немає, борги ще не погашені.
Як мені поводитися в цій ситуації? Чи повинна я в майбутньому брати на себе відповідальність за її утримання та забезпечення? Чи маю я моральне право сказати, що більше не хочу розв’язувати проблеми, які виникли внаслідок її власних рішень?
Головою я розумію, що не хочу про неї піклуватися в майбутньому. Мені здається несправедливим, що я маю жертвувати власною сім’єю, фінансовою стабільністю та планами через наслідки її рішень.
Але водночас мені її шкода. І я сама не до кінця розумію, чому. Адже саме вона створила цю ситуацію.
Я не шукаю тут підтримки, виправдання чи осуду ні для себе, ні для мами. Мені справді цікаво почути думки людей зі сторони.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи вважаєте ви, що я маю якісь зобов’язання перед мамою в майбутньому, попри все, що відбулося? І де, на вашу думку, проходить межа між допомогою батькам та відповідальністю за їхні власні помилки?